Комунальний заклад «Дошкільний навчальний заклад (ясла-садок) № 52 комбінованого типу Харківської міської ради»

 






Департамент науки і освіти Харківської обласної державної адміністрації
Офіційний сайт Департаменту освіти Харківської міської ради
Управління освіти адміністрації Червонозавоводського району Харківської міської ради
Управління кримінальної міліції у справах дітей

Родина має дати дитині любов і захист

Родина має дати дитині любов і захист

         Родинне виховання – це природа і постійно діюча ланка виховання, що обумовлює розвиток людини на всіх стадіях її життя. Тому у своїй діяльності система освіти має спиратися на сім’ю, підвищувати її психологічну культуру, активно впливати на взаємини між її членами.

         Центральною функцією сім’ї завжди було виховання дітей. Адже вона є першим і найголовнішим інститутом формування особистого фундаменту в період дошкільного дитинства. Майже весь досвід життя в суспільстві дошкільник здобуває у родинному колі, через наслідування, яке, за визначенням Д.Ельконіна, є способом орієнтування дитини в різних аспектах навколишньої дійсності, що важливо для розвитку особистості.

         У дошкільному віці сила наслідування підкріплюється загостреним бажанням дитини чинити так, як мама, тато (сестричка, братик, бабуся, дідусь тощо). Спочатку малюк наслідує зовнішні дії та словесні реакції дорослих, вчиться правильно діяти у світі предметів, згодом він переймає способи і смисли поведінки дорослих, їхні особисті якості. Як результат – уява дитини створює «внутрішню модель зовнішнього світу» (А. Бандура), що й слугує підґрунтям моделі реальної поведінки.

         Антон Макаренко, звертаючись до батьків, наголошував: «Ваша власна поведінка – найголовніша річ. Не думайте, що ви виховуєте дитину лише тоді, коли з нею розмовляєте, повчаєте або караєте. Ви виховуєте її у кожний момент вашого життя». Дитячий садок – помічник сім’ї у вихованні дітей. Однак, ми дещо відсунули цю відому істину на задній план, побоюючись зниження ваги суспільного виховання, що негативно позначилося на взаємодії педагогічного колективу та родини у вихованні дитини. Сьогодні авторитет пересічного дошкільного закладу серед громади не надто адекватний.

         Зрозуміло, у бурхливому, непередбачуваному сьогодні чи не найглибші хвилювання батьків пов’язані саме з турботою про майбутнє власних дітей. Та, на жаль, вони й не здогадуються, як часто їхній найдорожчий скарб – дитя, чиїм майбутнім вони так заклопотані, замислюється над питанням: «Чому мене ніхто не любить?», а інколи навіть упевнено стверджує: «Мене не люблять… я часто хворію… плачу, зі мною багато мороки».

         Наші цілеспрямовані спостереження показують: більшість сучасних батьків не вміє і не визнає за потрібне показувати дитині свою любов, часто не усвідомлює значущості таких стосунків і не прагне набути відповідних умінь. Це є віддзеркаленням більш глобальної проблеми – руйнування підвалин родинної педагогіки, деформації культури внутрішньосімейних взаємин, ціннісних орієнтацій у вихованні дитини й розуміння ролі сім’ї у цьому процесі. І хоча ця проблема стосується не лише системи освіти, а й стала загальнодержавною, дошкільна громада і, зокрема, психологічна та методична служби цієї ланки освіти можуть і повинні зайняти активну позицію у її розв’язанні. Найголовніше – відновити пріоритети сімейного виховання, забезпечити розвиток особистісного потенціалу дитини.

         Ще не відійшов у далеке минуле той час, коли одним з провідних принципів організації суспільного дошкільного виховання був принцип єдності виховних впливів на дитину з боку сім’ї та педколективу дошкільного закладу. Тоді відповідно діяла й система просвітницької роботи серед широких верств населення.

         Однак життя переконливо доводило необхідність визнання пріоритету родинного виховання і побудови системи суспільного дошкільного виховання, скеровуючись на нього. І хоча нині йдеться про відродження пріоритету сім’ї, необхідно провести сучасний аналіз того, що ж являє собою сьогоднішня сім’я як виховний заклад. Цілеспрямоване вивчення ціннісних орієнтацій батьків у вихованні дитини дає підстави певних узагальнень, з якими хочемо ознайомити.

         Педагогічна культура сучасних батьків є відображенням досягнень суспільства у галузі навчання та виховання юного покоління. З’ясовано, що для переважної більшості родин значущість виховної функції сім’ї помітно знизилася (порівняно з даними відповідного обстеження 20 років тому). Відразу впадає в око послаблення родинних стосунків, зокрема взаємин дорослих з дитиною. Значною мірою це пояснюється низкою об’єктивних причин – соціально-економічними змінами, бурхливими політичними катаклізмами. Деякі батьки-респонденти щиро зізнавалися, що розгубилися в своїх ціннісних орієнтаціях. Вони й самі не помітили, як турботи про дитину відійшли на другий план. Цікаво, що в індивідуальних бесідах виховна функція родини оцінювалася значно вище, ніж в анкетному опитуванні.

         Поширеною є думка, що сім’я репрезентує суспільство, в ній відбувається соціалізація людини, вибудовуються індивідуальні риси її поведінки, своєрідна оцінна рамка, з якою людина виходить у світ. Вирішальний вплив сім’ї на формування особистості дитини визнає і психолого-педагогічна наука. Однак батьківська аудиторія не одностайна у підтримці такої позиції: лише третина батьків вважає родинний вплив визначальним, а більшість їх виводить на перше місце оточення, виховні заклади, ЗМІ, літературу тощо. Все це, на їхню думку, здатне, здатне істотно відкоригувати ціннісні орієнтації дитини, які закладаються в родинному колі.

         Відповідно будується й модель виховання у кожній окремій родині, що є сплавом двох моделей виховання – матері і батька, з якими вони прийшли у своє власне родинне життя. Сучасна сім’я у період трансформації суспільства, природно, зазнала певних змін, що позначилося й на розумінні, й 6а ставленні до її виховної функції. Дійовими компонентами, як відомо, тут є і система цінностей сім’ї та соціальних настанов, стиль взаємин між членами родинного колективу та іншими людьми, сімейні традиції, рівень психолого-педагогічної культури батьків.

         Саме життя переконливо доводить: лише там, де подружжя розумно, виважено, тверезо підходить до планування сім’ї, зокрема до народження немовляти, де дорослі свідомо готові присвятити себе дитині впродовж перших років її життя, маємо щасливу, з позиції малюка, сім’ю, щасливе радісне дитинство.

         Нагадаємо, йдеться розуміння майбутніми батьками того, що повноцінний розвиток їхньої дитини в перші роки життя насамперед залежить від кількості та якості любові й тепла, які вона отримує в родині. Дитині потрібні люблячі мама й тато всі 24 години на добу!

         Як свої власні переконання більшість батьківської аудиторії сприймає інформацію про те, що саме батьки є головними носіями того загальнолюдського досвіду, до якого вони найперші й долучають власних дітей. Адже від перших днів дитина починає усвідомлювати себе через стосунки з батьками. Вона поступово переймає соціальний досвід дорослих, які її оточують, традиції їхнього співжиття, сприйняття світу, його оцінювання, а отже, вчиться дивитися на життя очима своїх батьків.

         Дедалі більше дорослих усвідомлюють свою відповідальність за те, щоб кожна дитина могла реалізувати природне право на розширення власних обріїв пізнання довкілля, на відкриття для себе всіх привабливих його сторін, на вибір та реалізацію свого власного місця й ролі у родинному колі, а згодом – і за його межами. Дитинство для людини – унікальний час розвитку основних психічних процесів, і в цьому його самоцінність. Упродовж дошкільного дитинства відбувається становлення підвалин і розпочинається інтенсивний розвиток активного осмислення малюка до дійсності. Дошкільник за своєю природою – дослідник. Процес саморозвитку в ході дослідницької поведінки і, зрештою, реалізації особистісного потенціалу дитини – найкращі умови для розвитку творчих здібностей. Свою внутрішню спонтанність дошкільник реалізує за умов гармонії у системі «дитина - дорослий», «дитина – навколишній світ». (Г. Костюк).

         У перші роки життя дитини провідним механізмом наслідування є особистий приклад батьків, це найдієвіший засіб виховання. За таких взаємин у сім’ї, коли діють взаємні емоційні контакти між дорослими та немовлям, дитина не лише відчуває себе об’єктом уваги та піклування рідних, а й емоційно сприймає їхнє ставлення до себе. На цьому ґрунті виникає позитивна чи негативна спрямованість на дорослого – що відповідно й визначає забарвлення всіх контактів між ним та малюком.

         Близький дорослий має величезну силу впливу на внутрішній світ малюка. Побачити, відчути й зрозуміти несподіванки, таємниці й дива цього світу, віднайти ту потаємну стежинку, якою обережно не вести, а супроводжувати дитину у відкриттях – це водночас і власне зростання батьків, зміна їхнього ставлення до того, що відбувається із сином чи донькою. Успіх дитячо-батьківських стосунків великою мірою зумовлюється тим, як зуміють дорослі підняти свою батьківську любов до безумовного прийняття дитини як цілісної унікальної особистості.

         Там же, де відсутня мудрість батьківської педагогіки, любов близьких дорослих може згубно впливати на дитину. Так буває тоді, коли любов має формат «замилування» (В. Сухомлинський), деспотизму або відкупу. Найпідступніша любов замилування. Вона часто зовні цілком приваблива: тато й мама в захопленні від кожного руху малюка, не замислюються над їхньою суттю та можливими наслідками. Скажімо, мама різко зупинила небезпечний рух синочка виделкою – а у відповідь отримала від нього ляпаса. Всім весело, всі сміються. А дитина тим часом дуже швидко усвідомлює, що їй усе можна – варто лише захотіти й наполягати на своєму. А про такі поняття як «можна» - «не можна», «треба» вона поки що начебто й не знає, а згодом вже й не захоче знати.

         Отак і виростають егоїсти. Як правило, дорослі в родині, з часом отямившись від замилування дитячими витівками, починають оцінювати їх з позиції нормальних морально-етичних вимог. А маленький егоїст, звичайно, ображається на вимоги, зауваження, заборони. Він починає вередувати, хворобливо реагує на зміну у ставленні до себе. А батьки, власне, припускаються ще однієї помилки. Вони не розуміють, що не посіяли в дитячій душі зерняток обов’язку, не навчили малого помічати поруч із собою людей, в яких так само, як і в нього, є свої почуття, бажання, потреби і з якими слід рахуватися. Цю помилку слід виправляти обережно, крок за кроком привчаючи дитину робити добро ближньому, радіти разом, бути вдячним за те, що роблять для неї. Лише так у малюка поступово розвивається помилкове уявлення, що вже своєю присутністю він дарує щастя дорослим. А натомість закріпиться звичка, яка згодом стане потребою, робити близьким людям добро власними вчинками, тішиться разом з ними і бути щасливим від взаємної любові одне до одного. Це не така важка справа для дорослих – виправляти власні помилки. Варто лише пам’ятати, що виховання почуттів – дуже тонкий і суто індивідуальний процес. У родині всі дорослі мають діяти в рамках однакових емоційних цінностей. У стосунках з дитиною слід бути уважними, чуйними, обережними, і найперше – прагнути зрозуміти причини й мотиви дитячої дії, не поспішати з оцінками, тим паче негативними, а, зрозумівши малюка, думати, як змінити на краще дитячу позицію, точку зору, кут сприймання тощо.

         Практика показує: дорослим бракує саме мудрості, щоб стриматись у момент негативних дитячих проявів, уміння поглянути на ситуацію з позиції малюка, розставити крапки над «і». Вищим проявом мудрості є такі стосунки, коли подію разом аналізують два рівноправні суб’єкти – дорослий і дитина, в яких одна правда й спільне розуміння добра і зла, якими керують взаємна довіра, повага та любов.

         Такі уроки душевного зростання однаково потрібні і  дитині, і дорослим. Лише так можна перевірити правильність мудрого вислову: «Вустами немовляти глаголить істина». Дорослі мають учитися чути власну дитину, розуміти хід її думки, її міркувань, сприймати їх, а не відштовхувати. І водночас серйозно думати, як змінити те, що непокоїть, як не примусити, а переорієнтувати дитину в інший бік, чим заохотити її тощо.

         Багато батьків схильні застосовувати «батьківську владу» у стосунках з власними синами і доньками. Дуже часто гіпертрофований прояв ними цієї влади стає для дітей нездоланним бар’єром у налагодженні взаємин з членами родини, з педагогами дитячого садка, школи. Таке ставлення до дитини як до особистої речі, мовляв, - моя річ – що захочу, те й зроблю, - є нерозумним і завдає тільки шкоди. Важливо усвідомити суть батьківської влади – як сплав мудрості, волі, почуттів, бажань мами і тата, саме як злиття цих складників двох володарів дивовижного творіння «Дитина». Інакше матимемо обопільні прояви свавілля. А між ними – юна дитяча душа, яка швидко заплутається у цих перекинутих з ніг на голову орієнтаціях, у всіх тих суперечливих «можна», «не можна», «треба». Прості й зрозумілі речі здаватимуться їй насильством, утиском свободи, а головне – в неї розвинеться болісне відчуття своєї непотрібності батькам.

         І вже зовсім прикро говорити про такий прояв батьківської влади, як фізичні покарання. Знову ж таки, безневинні, на перший погляд, потиличники і шльопанці, а далі й словесні погрози про покарання різочкою чи ремінцем, які, може, так і лишаться погрозами, все ж таки образливі для дитини, бо сприймаються нею не як заслужені покарання, а як придушення її волі, як зло, нелюбов до себе. Часто вона починає боятися власних батьків, а це призводить до нещирості в стосунках, до дитячої брехні як захисту від негативних реакцій батьків.

         Маємо визначити: таке розуміння батьківської влади на дітьми, що існує як синонім батьківського авторитету, надто міцно вцементоване у свідомість багатьох батьків і має досить стійкий імунітет проти зовнішніх впливів. Тут даються взнаки й родинні традиції. У цьому разі їхня живучість є певним гальмом у вихованні. Найперше маємо на увазі авторитаризм і категоричність батьків, які вважають, що «за одного битого десять небитих дають». Тому ще й сьогодні, коли йдеться про права дитини, виховання особистості і взагалі про позицію людини в суспільстві, в сімейному колі часто-густо беруть гору оті віджиті традиції, тупе наслідування їх.

         У свідомості дорослих надто важко поєднуються, уявлення про батьківський авторитет та суб’єкт-суб’єктні стосунки з дітьми, що й не дає їм змоги визнати власну помилку перед дитиною.

         Існує ще одна небезпека для батьківського авторитету – спотворене розуміння батьківського обов’язку (своєрідний різновид нерозумної батьківської любові). Йдеться про прагнення батьків цілком задовольняти дитячі бажання та забаганки. Їм здається, що в такий спосіб вони начебто виявляють свою безмежну любов до дитини. А чи ж відомо їм, що таке насправді батьківська любов? Вони самі, за визначенням Василя Сухомлинського, морально-емоційно товстошкірі, а тому бездушні й у ставленні до власних дітей. Живуть серед людей і не розуміють їх, їхнім душам і серцям незнайомі, недоступні тонкі людські почуття: ніжність, співпереживання, милосердя, чуйність. Не дивно, що поруч з такими дорослими діти виростають емоційно спустошеними, байдужими до людей і життя.

         Особливе значення мають особистісні якості дорослих, їхня готовність будувати суб’єкт–суб’єктні стосунки з дітьми, виявляти гуманність, життєлюбність, оптимізм і сприяти становленню дитини як цілісної особистості. Успіх у цьому неабияк залежить від того, наскільки успішно вчитимуться одне в одного батьки і діти.

Подобається